Наша мандрівка "Солов'їною країною-25" набирає обертів і друга зупинка — на Волині.

Наші герої: Тріо Маренич (1971-2004) — легендарний сімейний ВІА з Луцька. 

Творчий шлях колективу

Коли у 1971-му році в маленькій луцькій квартирі Валерій Маренич та його майбутня дружина Антоніна Сухорукова створили дует, мало хто міг уявити, що це народження одного із найславетніших колективів країни. Перші творчі кроки Мареничі робили саме у форматі дуету, а в 1973-му до них приєдналася сестра Антоніни Світлана, остаточно сформувавши золотий склад тріо.

Що відразу вирізняло Мареничів серед інших колективів — це особлива манера виконання. М’який ніжний спів у супроводі гітари та гармоніки під шепотіння маракасів. Завдяки цьому складалося враження, що тріо Мареничів буквально проникало в домівки своїх слухачів і влаштовувало їм камерні родинні концерти. 

Але визнання прийшло до колективу не відразу. В перші роки тріо багато гастролювало невеликими містами, брало участь у різноманітних конкурсах. Аж ось у 1978-му році їх запис прокрутили по українському республіканському телебаченні - успіх був приголомшливий! Вже наступного року тріо Маренич видають свою першу платівку. В ті часи для республіканських колективів обов’язковим було мати на альбомах, якщо не пісню про “любімую партію”, то хоча би трек про кохання російською мовою. Важко уявити, чого вартувало Валерію Мареничу продавити перед керівництвом “Мелодії” склад альбому, де 9 з 12 пісень були народними, а ще 3 авторськими україномовними піснями. Цього ж року Укртелефільм випускає телеверсію цього прекрасного альбому, що остаточно закріпляє за Мареничами статус суперзірок не тільки в Україні, а й у цілому Радянському союзі. 

Але золота ера Мареничів тривала недовго. Краще про те, що все ж таки трапилось розповість сам Валерій Маренич. Пряма мова:
“Ми тоді потрапили в немилість до влади через свою принципову позицію. Відмовилися брати участь в одному урядовому концерті в палаці «Україна», тому що Антоніна захворіла і лежала з високою температурою. Не могла ж вона в такому стані співати наживо. Нам пропонували відкривати рот під фонограму, але ми відмовилися. А наші недруги піднесли все інакше. Тому що хтось заробляв на нас гроші, а хтось заздрив. Знаю, наше тріо дуже любив Володимир Щербицький, тому жоден партійний і урядовий концерт без нас не обходився. Але йому щось наплели про нас. Тому рішення нагорі було жорстким: заборонили виступати за межами Волинської області та прибрали наші пісні з радіо і телебачення.

Інтерв’ю Golos.ua © 2015”

Класичні Мареничі, концертний запис 1979-го року

В результаті колектив зник з великої сцени і повернувся на неї лише наприкінці 80-х. А на порозі вже були суворі 90-ті, коли українським музикантам жилося несолодко. Тріо Маренич трималося і у 1994-му навіть дало кілька великих концертів у палаці “Україна”, присвячених 20-річному ювілею колективу. Але після того тріо потроху відходило у небуття. У 2003-му всім учасникам колективу було присвоєне звання народних артистів, але вже наступного року тріо перестало існувати навіть на папері. Причин такого фіналу багато: це і проблеми Валерія Маренича з алкоголем, і хронічні побутові негаразди: учасники 30 років жили разом в одній квартирі і банально втомились один від одного. Дійшло до того, що Валерій і Антоніна, вже розлучившись, продовжували жити під одним дахом, роками не розмовляючи один із одним. 

Зараз Валерій Маренич живе у підвальному приміщені в центрі Луцька без опалення і каналізації, Світлана переїхала до Італії, а Антоніна живе із сином Богодаром у тій самій квартирі, яка ще пам’ятає золоті часи народних улюбленців тріо Маренич…

За що пам’ятати

— За те, що зробили народну пісню ближчою до естради, а естраду — до народної пісні. Це справді революційне досягнення

— За “крила, подаровані українській пісні”. Легендарний Муслім Магомаєв колись сказав: “Мрію подарувати азербайджанській пісні такі ж крила, які тріо Маренич подарували українській”

— Сестри Сухорукови родом із Самари, але переїхавши до України, вивчили українську мови, вільно нею спілкувались і співали без натяку на акцент. Хороший приклад того, що у переході на українську головне бажання і нічого більше.