Нещодавно музичну спільноту потужним землетрусом сколихнула стаття критика Любові Морозової «Музыкальная консервация: как работают национальные оркестры и коллективы». Стаття велика, цікава та ще й грунтовно приправлена фінансовою інформацією від Мінкульту. Це взагалі дуже хороший знак, що громадськість цікавіть, як за бюджетні кошти держава розвиває національну культуру. Щоправда, огляд фольклорних колективів вийшов, на мій погляд, трохи поверхневий та ще й засмічений добрячою порцією кліше. Тому, як головному редактору профільного веб-порталу, мені захотілося зануритись в це питання трохи глибше, знизивши при цьому градус провокації.

Все написане нижче в меншій чи більшій мірі стосуватиметься виключно колективів, що входять до культурного простору «Соловейка», а саме Хору Верьовки, Ансамблю Вірського, НАОНІ та Капели бандуристів імені Майбороди («Гуцулію» залишу осторонь, але, гадаю, все написане про флагманів, можна спокійно адресувати і франківцям). 

Хор Верьовки не читатиме реп, а Ансамбль Вірського не танцюватиме брейк-данс

Але для початку хотілося б визначити художні рамки, в яких очікується, що будуть діяти ці колективи. Усі вони мають фольклорне походження і це не може не впливати на костюми, стилістику програм тощо. Тому досить дивно бачити претензію до колективів, що вони не розповідають світові про Україну урбаністичну, Україну научну або Україну сучасну. Це не їх профіль і не їх творча місія. Хор Верьовки не читатиме реп, а Ансамбль Вірського не танцюватиме брейк-данс. А от представити по світу народну пісню чи танок так, щоб не було соромно, можуть. Але тут авторка хвилюється, що артисти транслюватимуть «образ [Украины как] счастливой и простодушной аграрной республики». Ну, якщо у світі нас сприйматимуть, як веселий і щасливий народ, то нічого поганого тут немає. Коли я слухаю найкращі твори того ж Хору Верьовки, то чую виключно талановите аранжування і майстерне виконання пісні красивими голосами. Можна сперечатись про нефолкову манеру співу і надмірну монументальність складу, але щоб розчути там «простодушиє і аграрність», то треба дуже постаратись. А мабуть просто не варто, якщо допустити, що іноді пісня – це просто пісня, а танець – просто танець. На відео нижче, якщо слідувати логіці авторки, одні танцюристи транслюють образ наївних селян у шароварах, а інші – недолугих, але веселих пастухів з гір (обидва образи попередньо схвалені в Москві):

Rolling Stones співають свою Satisfaction вже 52 роки. Глядачі і досі в захваті

Далі пані критика дуже здивувало, що глядачам можуть подобатись номери, що були створені 30-50 років тому. Тут відразу згадалися The Rolling Stones і їх безсмертний хіт “Satisfaction”, який було записано влітку 1965-го року. Тобто 52 роки тому. З тих пір «ролінги» неодмінно співають цю пісню на концертах. І, дасть Бог, співатимуть ще довго (головне тримати Кіта Річардса подалі від пальм, а Міку Джаггеру регулярно перевіряти тиск). І не скажеш, що за цей час той же Річардс став краще грати на гітарі. Та й Джаггер у мегавокаліста навряд перетворився. Але публіка у всьому світі шаленіє від цієї пісні і слухає її з грандіозним захватом. Тому немає нічого дивного, що людям подобаються пісні і танці, витримані десятиліттями. Це лише зайвий раз доводить, що отці-засновники наших колективів залишили  розкішну музичну спадщину, з якою можна працювати і розвивати далі. Але ж чому цього не відбувається?

З фольклорними колективами важко уникнути певної консервативності, ба навіть музейності. Це не добре і не погано. Так є, такі закони жанру. Але ж і музеї бувають різні. Я обожнюю музеї в Західній Європі. До якого б музею ти не зайшов, вийдеш із нього в стані захвату і цілковитої зацікавленості предметом. Бо інформація там представлена самими сучасними засобами із застосуванням найновіших технологій. Абсолютно все направлене на те, аби зачепити відвідувача і не залишити байдужим. У випадку ж наших «музичних музеїв» все застигло десь у 70-80-х: присипаний пилюкою мамонт, десь в кутку сидить зла тітка-вахтьорша, а під ногами противно скрипить змащена мастикою підлога. І наче б то й мамонт класний, і бивень в нього справжній, тисячолітній, але в комплексі виглядає все не дуже. Так і з нашими фольклорними візитівками: костюми, світло, спецефекти (точніше повна відсутність) і багато чого ще. Я вже мовчу про те, що можна спробувати пошукати свого глядача ще десь, крім Палацу Україна. 

І найсумніше, що в результаті цього середній глядач на концертах цих колективів походить з вікової категорії «50+». Ну, в кращому випадку, «40+». Просуванням і розкруткою в інтернеті – де варто шукати нових молодих шанувальників – майже ніхто не займається (тут хіба Капела бандуристів приємно виділяється). А веб-сайти? Страшні, архаїчні, незмінні ще з 90-х. Майже 2 роки тому, однією з причин чому я почав створювати Соловейка, як представництво народної музики в інтернеті, була тотальна убогість сайтів топових фольклорних колективів. 

Нинішня схема фінансування – це у чистому вигляді планова економіка

На мій погляд, головна причина цієї консервації наступна. Схема фінансування, яка є зараз – це у чистому вигляді планова економіка: держава замовляє шахтарям стільки-но вагонів вугілля, хліборобам стільки-но тон зерна, а народним колективам ще скількись  концертів-виконань пісень-стрибків у гопаку. Ефективність і якість такої системи усім добре відомі. Ось і маємо ситуацію, коли в національних колективах завдяки найвищим зарплатам зібрані найкращі музиканти, які забезпечують пристойний художній рівень, а от творчої синергії виходить мало. Мотиваційна складова відсутня повністю. Тут важливий момент: я не закликаю позбавити ці колективи фінансування. Скоріше навпаки. Навіть у США, де ринок великий і платоспроможний, культура – музеї, театри, оркестри – самоокуповується лише на 30%. Решту фінансування забезпечують або держава, або меценати. 

Але чому б в Україні не зробити комбіноване фінансування: наприклад, частину, що покриває основні потреби колективу платити в будь-якому випадку, а частину – роздавати у вигляді грантів на якісь нові програми та цікаві постановки? Це б підштовхнуло артистів до творчих пошуків і генерації нових ідей. А в тих колективах, які не представили протягом, наприклад, 3 років гідних додаткового фінансування програм, змінювати керівника. При бажанні схему можна розвинути і доопрацювати до нескінченності. Тут головне бажання зрушити справу з мертвої точки. Але ще важливіше любити і поважати власну українську культуру усім: і державі, і музичним критикам.